protsak (protsak) wrote,
protsak
protsak

Звичайне про незвичайну Лесю Українку

Леся Українка – геніальна постать української літератури, культури, історії. Окрім високої ерудиції, неоціненного таланту, дотримання високих ідейних цінностей знаходимо у неї щось земне – кохання. Саме крила любові відносили її у інший світ, світ, в якому вона була щаслива, далека від болю, страждання, тяжких хвороб. Їй судилося двічі пізнати це прекрасне почуття, дві людини зуміли полегшити її важку долю.

«Він завжди мене розуміє  і вірить мені, як своєму найближчому другові», - згадувала поетеса про своє перше кохання - Сергія Костянтиновича Мержинського. Доля звела їх улітку 1897 року в передмісті Ялти Чукурларі, де Леся тоді лікувалася. Ця зустріч могла б так і залишитися випадковою, якби не велика спільна  справа, що згодом об`єднала їх, і взаємна симпатія. Палкий пропагандист марксизму, зокрема «Капіталу», Сергій Мержинський прийшов тоді до Лесі Українки на прохання і за рекомендацією свого київського друга, соратника по революційній боротьбі Павла Тучапського. В особі Лариси Косач Сергій зустрів людину, що вже багато років ішла на зустріч революції.

 

Це знайомство справді досить швидко переросло у велику дружбу. Вони досить часто зустрічалися. Сергій Костянтинович проводив у Косачів свої відпустки у Гадячі й Зеленому Гаю на Полтавщині (липень 1898, липень 1899, липень 1900). У свій останній приїзд до Києва  в квітні 1900 року він подарував Лесі перший том зібрання творів Г. Гейне німецькою мовою, підписавши: « Панне Лесе в знак дружеской приязни 8.V.1900 г. Сер. Мержинский». Леся також неодноразово бувала у свого друга в Мінську (у лютому й березні 1900 р, потім у вересні і востаннє – від 7 січня до 5 чи 6 березня 1901 р).

Перші відвідини були незапланованими. На початку 1900 року Леся поїхала до сестри Ольги, що вчилася в Петербурзькому жіночому медичному інституті. Саме тоді поетеса вперше побачила російську столицю. Звідти – в Естонію до брата Михайла, що професорував у Дарптському університеті. Повертаючись додому Леся на кілька днів завітала у Мінськ.

Згодом про свого друга-песиміста, життєвим кредом якого був вислів: «Sois malheureux et tu seras seul» (Будь нещасливий і ти будеш самотній), поетеса відгукувалась такими словами: «Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?» У вересні 1900 року Леся одержала листа від відомого мінського лікаря, друга С. К. Мержинського С. С. Еліасберга про тяжкий стан здоров`я товариша.

Батьки не схвалювали почуттів дочки. Вони вважали, що Леся марнує себе чужим лихом, ще не цілком одужавши після стількох недуг. Докорів вголос не було, мовчки засуджували все це.

Сили Мержинського з кожним днем згасали. Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя коханого. В листі до матері 22 січня 1901 року читаємо:« Благаю тебе, не приїзди, ти тілько даремне надірвеш себе, а мені не поможеш, бо мені ніхто в світі тепер не може помогти і до того ж ми можем розминутися. Ти не повинна дивитися на сю агонію (вона все ще триває), се не по твоїх нервах…»

Мержинський помер у Лесі на руках, та ще встигнув залишити помітний слід у її творчості. У одну холодну зимову ніч біля ліжка коханого Леся пише драматичну поему «Одержима» (18.02.1901), яка назавжди закарбувала її ім`я в історії української драматургії.

25 липня 1907 року Леся повідомляє матері: «Люба мамочко! Справа скінчена – ми звінчались сьогодні, в першій годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб оглашеній. Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: «grace a dieu c`est fini» (слава богу, це вже кінець),коли вже взагалі він мусив відбутися. Ми не запрошували нікого, крім конечних свідків…Я не кликала нікого з церкви до нас, бо думала, що Кльоні краще скоріше перейти від урочистого до звичайного…Він…втомлений попередньо турботою та й самою відправою (ми в далекій церків вінчались…»

Як несподівано. Ще колись Леся активно підтримувала свою сестру Лілю, коли та, одружуючись з лікарем Кривинюком, відмовилась іти під вінець, мовляв, громадський шлюб – не гірше. Леся й сама не бажала проходити церковний ритуал вінчання, проте родичі нареченого, консервативні й віруючі, ні за що не погоджувалися на шлюб без церкви. Ще одна причина – служба. Відмовитись від вінчання – ризикувати службою, втратити можливість заробляти на хліб.

Спершу думали вони обвінчатись в церкві на Волині. Шукали можливість зробити цю подію менш відомою – обоє були хворі і не дуже хотіли «першотравневої демонстрації». Тому у Деміївській церкві були лише найближчі люди – свекор Олександр Карпов, чоловік тітки Олени Петро Тесленк-Приходько, кузен Світозар Драгоманов і Максим Мержинський. Не було матері Лесі, яка не схвалювала рішення дочки одружитись «з жебраком», як вона презирливо називала Климента Квітку. Відомо, що й після шлюбу Олена Петрівна продовжувала отруювати їх життя листами, у яких намагалася всіляко обезчестити Климента, називаючи його «людиною, що одружується з грошима Косачів-Драгоманових». Саме тому молодята відмовилися від допомоги батьків. Усі гроші, необхідні на лікування важкохворої дружини Климент заробляв сам. Продавали все, що можна було продати, дорожили тільки бібліотекою.

Через місяць після одруження, у вересні 1907 року, Леся разом з чоловіком поїхали в Крим, де жили до 1908 року. Квітка влаштувався на службу. Згодом його перевели у Грузію, у місто Телаві. Так розпочався кавказький, останній період життя Лесі. Для її здоров`я  Телаві не було сприятливим. Леся усіх запевняла, що туберкульоз вдалося перемогти, але хвороба прогресувала з ноги на руку, відтак у легені й нарешті в нирки…це була остання, неприступна для лікарів фортеця.

 

Ще за кілька місяців до смерті, квола і знесилена, заробляючи собі на хліб приватними уроками, Леся Українка пише у листі до Ольги Кобилянської (21 березня 1913 р) з Гелуана: «Хочеться…написати одну новелку і одно дитяче оповідання на єгипетські теми, але не стародавні, а теперішні. Заінтересувало мене життя, а радше психологія тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва (сього року я мала нагоду пізнати його ближче) і тутешніх «дітей вулиці», що зростають зовсім-таки «під голим небом» і напрочуд уміють дати собі раду». Плани у поетеси були величезні, та не судилося…

Процак Христини
Tags: Леся Українка Мержинський
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments